«Тамплієри» – це сучасність, прочитана як середньовіччя

Світ обмежується тим, у що ти віриш.
Світло вигадали, аби закінчити ніч.
С.Жадан

24 квітня 80 учнів дев’ятих та десятих класів Рівненської ЗОШ №23 зробили свій внесок у ХХІІІ Благодійний марафон ПДМ «З вірою у майбутнє», переглянувши виставу «Тамплієри» молодіжного театру «Від ліхтаря» (керівник – Вишневський А.М.). Виставу створено за однойменною збіркою поезій С.Жадана. Середньовіччя, як його розуміє Жадан, це довга війна за ідею, тобто «темні віки» випадають тоді, коли ідея пожирає людей. Сам Жадан визначає назву збірки як історичну метафору: тамплієри – лицарський орден, заснований у часи хрестових походів задля охорони прочан. Вони були воїнами-монахами і поєднували чернецтво з військовою справою. Потім, завдяки популярним історичним романам, з’явилася певна тамплієрська міфологія, і вони «відповіли за все»: «І ось вони повертаються з війни, на яку багатьох їх покликали, і помічають, що війна насправді тривала лише для них. І що відповідати за неї тепер доведеться лише їм. І прірва між їхньою відповідальністю та їхньою війною заповнена злістю й запеклістю, але також і вірою та наполегливістю. І подолати цю прірву може лише той, хто пам’ятає, з чого все почалося. А головне – знає, чим усе має закінчитися». Здається, що Жадан-поет теж знає, чим усе закінчиться, що він перебуває на певній історичній відстані (попри те, що насправді він частіше саме там, на Сході).

Юні актори – ровесники глядачів – також знають, чим усе має закінчитись там, у зоні АТО, на нашій землі: дві мотузки, які діагонально натягували герої, врешті вони ж і з’єднали тим, що кожен зняв із себе (намистом, ланцюжком з хрестиком, хустинкою). Дві мотузки  два береги, Схід і Захід… Пошматована рідна земля…Війна, нажива, красиві лозунги та брехлива мораль, кохання, смерть, проблеми біженців – це далеко не всі перелічені мотиви п’єси.

Кожен, хто прийде сюди, винесе, скільки зможе.
Я знаю, що, згадуючи, ти будеш згадувати лише хороше.
Приручені, мов тварини, середні віки
охороняють нас, стаючи на чати.
Світ створено так, щоби нам було що втрачати:
цей ліс, цей голос, лівий берег ріки (С.Жадан).

Емоційна напруга в залі поступово наростала, проймало до сліз, стискались до болю кулаки… Чому це про нас? Про нашу Україну? Реалії життя виривались з хроніки теленовин, повідомлених Аллою Мазур. Статистика знищених міст, зруйнованих селищ та об’єктів, вбитих та поранених… та лірична музика, яка ностальгійно супроводжувала сторінки кохання, переписку закоханих, дівочі сни – усе вражає в постановці п’єси.

Середньовіччя – це спроба лишитися собою попри все мракобісся, яким наповнене повітря довкола тебе, прагнення називати речі своїми іменами, навіть коли тебе позбавляють права голосу. Одним словом, все те, що можна щоранку побачити у випуску теленовин.

Сумна Мати-Земля, стражденна і мовчазна… Вона теж була на сцені… Жодного слова… Лише погляд-докір… і лице, розмальоване ніжними квітами… Цікавий образ!!!

Дякуємо Артему Миколайовичу та його вихованцям за натхненну гру та оригінальну творчість!

Вчитель зарубіжної літератури
Фефелова Н.І.